Колись в дитинстві мама навчила мене не брехати. Навіть якщо я пробувала недоговорювати, за день-два вона мені правдиве продовження історії розказувала... Чи то моя мама сищиком десь підпрацьовувала, чи просто таке відчуття власної дитини мала... Але казати правду вона мене навчила! Не вмію брехати (пориви фантазії, повітряні замки і життя у вимріяному світі не враховуються :)) і не люблю, коли мене обманюють. Краще вже гірке - хоч знатиму на що сподіватись. А стіни мають вуха, повітря вміє передавати думки, а в крайньому - знайдуться "добрі люди".... А дар сищика, виявляється, спадковий... Від долі не втечеш. І як би не хотілось зробити по-своєму, ЇЇ Величність ДОЛЯ виведе на їй потрібний шлях. І станеться так, як було тобі напророчено... Від судженого не сховаєшся навіть під кілометрами пухових ковдр!!!

П.С. - Таки не всім буквам "і" потрібні їхні крапки... Декому живеться добре і без розкладених у правильному порядку на поличках подій... Я не люблю виясняти стосунки, і не вмію, і не буду... Сподіваюсь мені приснився віщий сон...

от скажіть мені, будь ласка, що приємніше для вас чути 1.Я кохаю тебе  чи  2.Ти мені потрібен.  ?????

Открыть больше изображений

Распределяет небо наши роли

Мы - куклы, мы играем поневоле.

Сыграли мы - и сцена опустела,

Исчезло все - и радости, и боли.

Омар Хайям

"Роман мені дуже близький друг. Як брат"... - Іра сиділа на боковому сидінні в машині і захоплено розказувала про нього. Про те, що він завжди поруч. Що допомагає в біді і підтримує в радості. Про те, що він вміє і переживає з нею всі прикрощі... Вони живуть поруч. Схожі у своїй самотності. Телефонне кохання і реальний Роман з нею уже дуже давно. Тепер уже й не пригадає коли і як подружились. Чи схожий біль, чи то спільне щастя звело цих двох... Так легше переносити самотність. Іра закохана. Не в Романа. З коханим спілкується по телефону, а Роман розмальовує сірі будні... А він? Де його кохання не знає ніхто. Він завжди з Ірою. Він вислуховує її теревені. Він прислухається до її порад. Він просто живе поруч. Таке собі паралельне життя. Паралельні колії, які можуть ніколи так і не перетнутись... Все залежить від доброти дядька-стрілочника... Друг, брат, чи просто вдало підібрана "серветка"? Яскравий доказ дружби між чоловіком і жінкою чи... типовий любовний трикутник? ...

Открыть больше изображений

... Сиділа я собі, набирала диплом...   А потім захотілось відпочити - почала читати чужий щоденник (люблю я це діло, та й не заборонено його нікому читати, бо на огляд виставлений він відкрито...).... Мене страх зібрав - мало того, що ця людина і так на мене до болі схожа, вона ще й про ТАНГО мріє!!!! А це мій улюблений танець!!! а це моя мрія!!!! О, Боже... мабуть недаремно...

Хтось розказав історію. Правдиву таку, і смішну до болі... до болі в животі і сліз на очах... І от - сміюсь. Так щиро, так ... що сльози уже перетворюються на потік... А колись я плакала рідко. Плакала, коли було вже дуже боляче, коли душа розривалась, а серце зжималось... Ніколи не плакала на людях, ніколи не плакала над драмами (фільмами, історіями, книжками...). В якийсь момент життя здавалось, що я товстошкіре і черстве створіння, не здатне до відчуття болю. Мабуть так думало не мало людей... А я ділила сльози болю і відчаю з найкращою порадницею-подружкою у цій справі - з подушкою... Коли горе торкалось навіть близько знайомих мені людей - співчувала і навіть допустити не могла, шо щось подібне може і мене знайти... Знайшло... Коли найменше чекала... Постукало, коли зовсім не сподівалась і... забрало найдорожче....

Я й досі не люблю плакати. Та тепер плачу на людях... плачу від щастя. плачу від сміху, щоб не плакати від горя... Плачу, коли розказують смішні історії, коли дивлюсь фільми (не тільки смішні), плачу... коли чіпляє... Я більше не соромлюсь сліз. Та не люблю коли мене жаліють! Я й сама себе непогано жаліти вмію... От стане жалко себе, стане так - що комок до горла підлазить...великий такий і зовсім не смачний; давить, душить і жити часом не хочеться... От тоді розплачусь, пожаліюсь сама собі і... продовжую жити - ЖИТТЯ Ж ПРЕКРАСНЕ!!!!!

Кажуть справжній друг - той що в горі з тобою... Та поплакати-пожаліти може будь-хто, а от пустити сльозу щастя (так, саме щастя, а не зависті), коли ти на вершиі успіху - оце найвища радість як маєш таку людину поруч!!!!!!!

П.С.: "За сльозами життя не бачим. Усміхаємось - неохоче. Всі вдаєм, що від щастя плачем, та... від щастя не пухнуть очі" (с) Т. П'янкова

П.С.2: шановна моя і любима Френд finger, я чесно не крала в тебе тему сліз... просто ота настирна і вперта (то всьо компліменти :) mercy дуже вже хтіла бачити у мене пост про сльози.... Будем вважати, шо то своєрідне продовження твоїх ( то я все ще доfinger звертаюсь) "Сліз...."

П.С.3: ну спробуй тепер не відкрий татових настанов!!!!! (то доmercy)

... або трагедія однієї дівчини...

"Елізо, чорт забирай, де мої пантофлі?!".... от вам і мораль... от вам і високі почуття, бажання, мрії.... Залишайся собою, де б не опинився і хто б тебе не оточував!!!! Не втрачай свого Я. Так, саме Я з великої букви! Бо лише того поважають, хто свої принципи відстоювати вміє... Бо лише той заслуговує на щастя, хто не відмовиться від мрії... Бо лише той заслуговує на любов, хто приймає її з усіма мінусами, негараздами і неідеальностями!!!!

То я про відому п'єсу Бернарда Шоу "Пігмаліон".... Вчора в театрі була... Волинський театр ім Шевченка.... Генрі Хіггінс - герой нашого часу... Еліза Дулітл - приклад справжньої любові... Містер Дулітл - ...коли випадок вирішує долю...

Варто подивитись... І текст, і гра... я в захваті... І надто вже ця історія мою власну нагадує... Захоплююсь нею ще із шкільної програми зарубіжної літератури... Тому напевно і напоролась на те, за що боролась....

Якщо матимете можливість - обовязково сходіть!!!!!! Рекомендую!!! Воно того варте!

П.С.: "ты навсегда в ответе за тех кого приручил..."

П.С.2: коли життя здається величезною помийною ямою, занурюючись в яку думаєш, коли вже нарешті то дно... здійснення маленьких мрій стає справжнім чудом і щастя ніби ближчим на крок....

Коли розлучаються двоє,

То тяжко на серце лягає той біль

В поєднанні з журбою.

Ти знаєш, що щось розлучає,

Ти знаєш, що серце не камінь.

Ти знаєш – його я кохаю...

Чому розлучаються двоє?

Крім них це ніхто і не знає.

Коли розлучаються двоє,

Якщо в них не було кохання,

Немає там смутку, ні болю,

Немає ні сліз, ні зітхання...

І тільки краєчком лиш серця

Можливо про це ти жалкуєш:

До тебе він більш не озветься.

Ти слів його більш не почуєш...

Й лиш як розлучаються двоє,

Що ніжно і вірно любили,

Прощатися важко з любов’ю,

Та щастя уже розгубили.

Тоді тільки в серці страждання,

Тоді видно болі розлуки.

І хочеться після кохання

Прощатися, взявшись за руки...

Вірш не мій, але мені дуже подобається...

...но это еще не значит, что это один и тот же человек... (с)

ВІН... Я добре пам'ятаю момент, коли ми познайомились... ВІН не такий як усі... ВІН не схожий на жодне з моїх кохань... ВІН дивний.. ВІН увійшов в моє серце несподівано і зайняв його цілком і повністю так швидко, що я навіть не встигла противитись... а поті так само несподівано пішов геть, навіть не зачинивши за собою дверей... ВІН... Я люблю його... Або просто в один момент життя зуміла переконати себе в цьому, а тепер не знаю як переконати серце у протилежному... То в жар, то в холод...щось мучить і їсть мене зсередини... щось, з чим не можу впоратись... щось...чи може ХТОСЬ...ВІН...  Закохані люди дурні, смішні і вразливі...не всі і не завжди, але я зараз саме така... Відкрите серце спонукає до каміння... В моєму його вже вдосталь... Я ненавиджу себе за цю любов. За цю залежність... не знаю як з нею боротись і чи боротись взагалі.. а як ні то якже жити далі... бо жити треба... А ВІН уже в моїй середині посів важливе місце. чи, може, просто багато місця... Коли не бачу його і не чую нічого про нього, то жити ніби легше... та я так довго не можу. рано чи пізно ВІН все ж з'являється знову і все починається спочатку... Сама себе мучу...

"Не вір мені. Не віддам свою душу, віддавши серце..." - щось схоже ВІН казав мені... не послухала... Ти на першому місці... промовляло йому моє серце словами пісні... І що тепер? Невідомо. Що буде далі також невідомо... і чи взагалі що-небудь буде...

Я знаю де його можна знайти: знаю де працює, де живе... знаю все і, в той же час, не знаю абсолютно нічого... Хочу його бачити, та ніколи не піду до нього. Хочу говорити з ним, та не подзвоню, не напишу... Хочу любити його, та ніколи не дам зрозуміти, що люблю... "Дивні люди ці земляни...(с)"... Я...Я заплуталась... Заплуталась у своїх думках, почуттях, у своєму житті... "Я не люблю Вас і люблю...(с)"   ...

А з іншого боку, десь у іншій реальності є ще один ВІН. Не такий знаменитий, не такий талановитий, але також ОСОБЛИВИЙ... Прийшов у моє життя якраз у період оцієї любові-муки. Прийшов і, здається, має намір тут лишитись. Тут - у моєму житті. Може й не любить, та дає зрозуміти, що я найкраща...своєю поведінкою доводить, що заслуговую на Любов...Саме Любов з великої букви... І...я заплуталась...

Чому ми любим не тих, хто любить нас? Чому самі ускладнюєм собі життя? Чому це так...

Я заблукала у тенетах своєї душі... Я хочу щастя!!! І якщо не ВІН, отой перший ВІН, моє щастя, то як же позбутись цієї залежності...? А якщо ВІН, то як витримати все це і дочекатись свого часу?........ Свого щастя.........